Коли ступаєш на бетон Навчальної авіаційно-технічної бази коледжу, здається, що саме тут живе душа нашого закладу. Це не просто навчальний аеродром чи музей під відкритим небом – це справжня перлина коледжу, вирізьблена з металу, ентузіазму, непохитної віри та щоденної праці багатьох поколінь авіаторів.

Сьогодні ми гортаємо сторінки історії НАТБ разом із людиною, чиє життя нерозривно сплелося з долею бази, – її колишнім очільником Володимиром Погребняком.

Дорога в авіацію: родинна династія та спортивний пропуск у юність

Шлях у велику авіацію для молодого юнака розпочався наприкінці далеких 1950-х років. У 1958 році, після закінчення 10 класів, перед багатьма ровесниками поставало питання майбутнього та служби в армії. Проте для Володимира вибір виявився визначеним самою долею та родинним прикладом. Його старший брат, Микола Сергійович, щойно закінчив наш навчальний заклад і за направленням поїхав працювати до Ленінграда. Згодом життя піднесло його до урядових висот – протягом чотирьох років він літав у складі екіпажу літака Іл-18, який обслуговував керівництво держави Ємен. Вчилися обидва брати за однаковим фахом – радіотехнічне обслуговування авіаційного радіоелектронного обладнання, в одній роті та в одного й того ж класного керівника.

Вступу передували високий конкурс і суворі випробування. Стати курсантом Криворізького училища спецслужб цивільної авіації (КРАУСС) у 1958 році було надзвичайно складно. Пропускним квитком для Володимира Сергійовича став не лише атестат, а й високий спортивний гарт: того року він виборов перше місце з гімнастики в Кривому Розі. Закладу потрібні були сильні та витривалі хлопці, адже честь училища захищали на всесоюзному рівні між усіма 23 середніми та 4 вищими навчальними закладами цивільної авіації.

«Щорічно влітку збиралися команди по 49 чоловік з усіх видів спорту – від плавання, футболу й баскетболу до легкої атлетики та велоспорту. Уже після першого курсу я виступав у Єгор’євську під Москвою, де наша команда виборола перше місце. Завдяки цій перемозі у 1960 році училище отримало кошти на оновлення спортивної бази та спорудження тартанових доріжок на нашому стадіоні, а також право проводити наступні змагання у нас», – з теплотою згадує Володимир Сергійович.

Після випуску Володимир Погребняк здобув направлення до Новосибірська, де в нововідкритому аеропорту Толмачево вже працювало чимало випускників КРАУССу. Там він пропрацював сім років, очолював комсомольську організацію, що налічувала близько 500 молодих спеціалістів, та здобував практичний досвід безпосередньо біля крила. Хоча була можливість залишитися в коледжі одразу після навчання, старший брат дав сувору пораду: «Попрацюй, навчися, а потім повертайся». Так воно й сталося.

Переломний момент настав тоді, коли до Новосибірська з контролем виробничої практики завітав колишній класний керівник Іван Дорошенко. Побачивши свого вихованця, він мовив: «Як же так? У нас не вистачає кадрів, а ти тут сидиш». Ці слова, за спогадами Володимира Сергійовича, ніби сосновий кіл забили в серце – і, попри опір місцевого керівництва, він вирішив повернутися до рідного училища.

Становлення НАТБ: від навчальної стоянки до авіаційно-технічного комплексу

Після повернення Володимир Сергійович 9 років працював інструктором виробничого навчання на навчальній стоянці літаків. Згодом, за керівництва Анатолія Голяка, обіймав посаду помічника начальника по роботі з іноземними курсантами. У закладі тоді навчалося понад 350 іноземців із Куби, В'єтнаму, Анголи, Мозамбіку, Лесото, Ґвінеї-Бісау. Завдяки реорганізації побуту та навчального процесу вдалося налагодити чітку роботу й дисципліну серед здобувачів освіти із найрізноманітнішим культурним досвідом.

Згодом, за пропозицією заступника начальника Валентина Шиблєва та рішенням начальника Вадима Шачкова, Володимир Сергійович повернувся на «аеродром». Саме тоді розпочалася масштабна перебудова усієї концепції навчального майданчика.

«Аеродром – це територія, злітно-посадкова смуга, руліжні доріжки та повітряний простір. Ми ж до цього відношення не мали. Наша мета полягала в іншому – створити повноцінну авіаційно-технічну базу. Це цілий комплекс: лабораторії радіолокації, радіонавігації, зв’язку, бортових пілотажно-навігаційних комплексів, цехи підготовки виробництва, акумуляторна станція та інструментальні ділянки. Треба було, щоб курсанти одразу розуміли справжній виробничий ритм», – зазначає Володимир Сергійович.

Замість старої відкритої стоянки біля міської дороги та єдиного лабораторного корпусу розпочалося будівництво нової структури. Було запроваджено високі вимоги до інженерно-технічного складу та викладачів: фахівці мали регулярно проходити перепідготовку (техніки – кожні 3 роки, інженери – кожні 5 років) і мати відповідні свідоцтва та допуски до обслуговування суден.

Невідомі сторінки: як поповнювався парк авіаційної техніки

Розбудова бази вимагала оновлення парку суден, що супроводжувалося справжніми професійними епопеями.

Так, наприклад, дізнавшись від брата про списання двох літаків у Пулково, Володимир Сергійович вирушив у відрядження до Ленінграда. На сумніви начальника тамтешньої бази він навів беззаперечний факт: після запиту до відділу кадрів з'ясувалося, що 80% усіх тодішніх спеціалістів Пулково – це випускники нашого коледжу. Аргумент спрацював бездоганно, і літаки перегнали до закладу.

Не менш вражаючим став досвід здобутку Як-42. Зазвичай літаки переганяли взимку на замерзлий ґрунт. Проте експериментальний Як-42 із Саратовського заводу довелося приймати навесні, коли на полі вже зійшла кукурудза. Завдяки організаторським зусиллям Івана Дорошенка та Володимира Погребняка ділянку розчистили, вирівняли бульдозерами, а співробітники вручну збили кожен горбок. Ґрунт укатали вантажівками КамАЗ і КрАЗ із бетонними плитами під контролем приладів щільності. Оскільки вільний простір для посадки складав лише близько 1400 метрів (замість необхідних 2 км), а поруч проходили залізнична колія та кіровоградська траса, екіпаж, що мав пілотувати судно, спочатку відмовлявся від цього завдання. Однак коли перемовини зайшли в глухий кут, екіпажу нагадали, що вони – не звичайні пілоти, а льотчики-випробувачі, і упустити можливість екстремального пілотування було б нерозумно. І посадку було здійснено блискуче: багатотонна машина завмерла усього за 5 метрів до кінця смуги.

Проте на цьому випробування не скінчились. Шлях посадженого Як-42 на стоянку перекрили нові дроти високовольтної лінії турбінного заводу. Оскільки підприємство відмовилося знеструмити лінію безперервного виробництва, команда знайшла вихід: змайструвавши 12-метрові стрем’янки, що дорівнювали висоті хвостового оперення Як-42, та задіявши парашутні фали, Володимир Сергійович разом із курсантами вручну провели під високовольтними дротами саме драбини, аби перевірити габарити та загрозу електричного пробою. І хоча передбачити поведінку струму під час буксирування велетенського металевого корпусу літака не міг ніхто, ця вдала випробувальна проводка переконала екіпаж піти на ризик.

Згодом, після отримання літака Ан-26 та зведення додаткового лабораторного корпусу для приборного обладнання, управління навчальними закладами цивільної авіації офіційно затвердило статус об'єкта як авіаційно-технічної бази. База була настільки високого рівня, що керівництво Ризького училища, наприклад, побувавши на НАТБ, було просто вражене побаченим.

До речі, ще одним доленосним етапом у житті бази стало народження механічного відділення – ініціатива, яку пліч-о-пліч втілили в життя досвідчений фахівець Віктор Андрійович Войтенко, Антоніна Федорівна Погребняк та сам Володимир Сергійович. Утім, ця дивовижна сторінка нашої хроніки варта особливої уваги, і про неї ми обов'язково розповімо в окремому матеріалі ювілейного циклу.

Жива спадщина та наступність поколінь

Головним здобутком років розбудови НАТБ Володимир Сергійович вважає збережений колектив та виховання нових фахівців. Традиції майстерності та відданості справі на базі й сьогодні продовжують його вихованці.

Саме їм разом із колегами випало тримати цей стяг надалі. Якщо Володимир Погребняк свого часу розширив базу, вивів її на найвищий рівень та заклав фундаментальний технологічний ланцюжок – від посадки унікальних суден до суворої аеродромної дисципліни, – то його наступники зберегли головне: любов до авіації та професійну честь. Для нинішніх вартових навчального аеродрому АТБ – це не просто робочі кабінети чи майданчик з технікою, а більша частина свідомого життя, у яку вкладено серце й душу.

Олександр Копчук: понад п'ять десятиліть у строю та виховання практикою

Справжнім ветераном і живим літописом бази є Олександр Копчук. Його шлях у цивільну авіацію розпочався у 1970 році абсолютно випадково – із газетного оголошення про прийом до КРАУССу, на яке він натрапив уже після служби в армії. Закінчивши училище з червоним дипломом у 1973 році, Олександр Васильович за покликом романтики відмовився від направлення до Києва й вирушив за 300 кілометрів від Полярного кола – у селище Березово Тюменської області.

А через три роки він таки повернувся до рідного закладу, але вже досвідченим авіатехніком.

«Тоді на навчальний аеродром брали виключно "зубрів" із аеропортів та авіазагонів – людей із щонайменше п’ятирічним стажем експлуатації», – згадує Олександр Васильович.

Працюючи пліч-о-пліч із Погребняком, він понад 10 років віддав роботі безпосередньо на літаку Ту-154, проводячи навчальні практики та передаючи курсантам реальний досвід. Саме Олександр Копчук свого часу здійснив масштабну роботу з перенесення та розбудови бази навчальних майстерень. Він організував практику для курсантів безпосередньо на заводах (зокрема на заводі електромонтажних виробів на Карачунах та УТОС), де майбутні авіафахівці працювали в реальних монтажних бригадах.

Незважаючи на зміни часів, Олександр Васильович залишається вірним викладацькому обов'язку, пишаючись випускниками, які й через десятиліття з теплотою згадують його уроки та легендарні «іспити біля фідерних схем у кабіні літака».

Анатолій Менегатті: хранитель легенди на ім'я Ту-154

Важливим доповненням літопису НАТБ стала доля Анатолія Менегатті – завідувача лабораторії, який прийшов на базу у 1998 році ще курсантом першого в історії коледжу випуску бакалаврату.

Побачивши у допитливому юнакові потенціал, саме Володимир Погребняк, який викладав предмет АРО (авіаційне радіоелектронне обладнання), запропонував йому попрацювати на базі, а після здобуття вищої освіти в Києві – перейти сюди на постійну роботу.

«Володимир Сергійович був для бази як потужний стовбур, моноліт. Він тримав залізну вимогливість, кожнісінького ранку видавав завдання й особисто перевіряв виконання. Але головне – він нікого з "зовнішнього керівництва" не допускав сюди без потреби, захищав базу та нас, працівників, як своє власне дитя, бо сам усе це звів», – згадує Анатолій Мінегатті.

Своє серце Анатолій віддав легендарному Ту-154 (борт 85131), який свого часу брав участь у зйомках знаменитого фільму «Екіпаж». Юнак власноруч фарбував цей борт, проводив міжсезонне технічне обслуговування, а сьогодні виховує нове покоління механіків.

Саме під керівництвом Анатолія Менегатті цього року курсанти 4-го курсу влітку виконали колосальну роботу: відновили системи Як-40 (тепер на ньому можна випускати закрилки та прибирати шасі), відремонтували та пофарбували гвинти літака ТУ-114 і багато чого іншого. Для Анатолія база стала не лише місцем 27-річної праці, а й центром усього життя, де він знайшов найкращих друзів, кумів та долучив до авіаційної родини власного сина, який нині навчається в коледжі.

Олександр Борисенко: не династійний вибір, золоті 90-ті та рідний Як-42

Для завідувача лабораторії Олександра Борисенка авіація була дитячою мрією, попри те, що зростав він у родині науковців (батько – кандидат технічних наук, геолог, мати – філолог). Закінчивши училище, а згодом здобувши вищу освіту в Києві, Олександр працював у цивільному аеропорту Дніпра. Але у вересні 1988 року через сімейні обставини повернувся до Кривого Рогу і влаштувався на АТБ.

Він застав епоху, коли на аеродромі працювало близько 40 висококласних фахівців Аерофлоту, а вимоги до роботи нічим не відрізнялися від вимог в аеропортах. Прийшовши на базу, він одразу відчув вимогливість та порядок, які тримав Володимир Погребняк.

«Погребняк – це розвиток і перспектива», – стисло й влучно характеризує той період Олександр.

Найбільш яскравими у пам'яті залишаються золоті 90-ті роки: час, коли колектив їздив на переучування на нову техніку (зокрема в Ульяновськ та Київ під перспективу отримання Ту-204), коли на базу приходили вчитися мотивовані діти з авіаційних династій, а співробітники товаришували родинами й разом відпочивали на турбазах.

Окреме місце в серці Олександра понад 35 років займає «його» літак – Як-42, на якому він знає кожну деталь. Сьогодні він з гордістю спостерігає за успіхами своїх учнів, серед яких — випускники, що отримують європейські ліцензії в Гамбурзі чи пілотують літаки перших осіб держави.

Епілог: серце НАТБ, живі уроки наставництва та віра у відродження

75-річна історія Криворізького авіаційного коледжу – це не лише сухі хроніки, зведені корпуси чи технічні паспорти . Це насамперед люди, чия безмежна любов до неба та відданість праці перетворювали звичайні навчальні майданчики на справжні легенди. Серцем цієї великої історії назавжди залишається Навчальна авіаційно-технічна база (НАТБ), а її найяскравішим будівничим та безперечним символом – Володимир Сергійович Погребняк.

Згадуючи Володимира Погребняка, його колеги та учні в один голос говорять про те, що він ніколи не задовольнявся досягнутим – жив майбутнім закладу. Саме завдяки його залізній волі та непохитному авторитету база поповнювалася справжніми велетнями цивільної авіації – літаками Ту-154, Як-42, Ан-26, а на території постали нові навчальні та лабораторні корпуси.

Пройшовши потужну школу у «великій авіації», він переніс на навчальний аеродром суворі регламенти й безкомпромісну вимогливість аеропортів. Володимир Сергійович прагнув, щоб кожен випускник уже за місяць після коледжу міг упевнено ставати до самостійного обслуговування повітряних суден.

Для працівників та викладачів НАТБ Володимир Погребняк став не просто керівником, а справжнім життєвим орієнтиром. Головний урок його наставництва, який закарбувався, наприклад, у пам'яті Олександра Борисенка, звучить просто й водночас фундаментально: «Постійно вчитися, опановувати нове та щодня вдосконалювати навчальний процес». Саме за його ініціативи втілювався в життя золотий принцип авіаційної освіти – «літак – лабораторія – літак», коли кожен курсант мав змогу зняти прилад із борта, перевірити на відповідність нормам технічних параметрів та власноруч встановити назад. Своїм прикладом Володимир Сергійович доводив, що неможливих завдань не існує. Це була школа мужності, рішучості й бездоганного професіоналізму.

Сьогодні, крізь роки та випробування, хранителі Навчальної авіаційно-технічної бази продовжують тримати цей стяг. У нинішніх непростих умовах відсутності достатнього сприяння та фінансування, саме завдяки ентузіазму таких працівників, як Олексій Бідніченко, Олександр Копчук, Олександр Борисенко, Анатолій Менегатті, Олександр Григорак, Юрій Ісаєв, Владислав Мажура, Андрій Олешко, Іван Петрів, Денис Чигаров, база продовжує жити. Власними силами співробітників ремонтується та фарбується, підтримується лад на майданчиках та зберігається навчальне обладнання.

Як говорять самі ветерани, сьогодні АТБ «тягне на одному двигуні», але продовжує впевнений рух уперед. Вони зберегли головне – професіоналізм та щиру любов до крилатих машин, залишаючись серцем нашого 75-річного коледжу. Згадуючи минуле, ветерани бази дивляться в майбутнє з вірою та надією:

«Дуже хочеться, щоб цей унікальний заклад жив і працював для авіаційної галузі України», – ділиться Олександр Борисенко.

Олександр Копчук підкреслює: сьогодні життєво необхідно не просто зберегти практичну базу, а й модернізувати її, інтегрувавши у навчальний процес сучасні цифрові технології. Найкраще ж спільну мрію багатьох поколінь авіаторів висловив Анатолій Менегатті:

«Дуже хочеться, щоб НАТБ, як Фенікс, відродилася з попелу. Щоб закінчилася війна, з'явилося належне фінансування і наша авіаційна техніка та випускники знову були затребувані державою. Адже Криворізький коледж колись гудів авіаційною славою на весь світ – і ця слава має повернутися!»

Історія НАТБ триває. І доки на аеродромі бережуть пам'ять про її видатних будівничих, а в серцях працівників палає любов до неба, авіаційна душа закладу житиме, надихаючи нові покоління підкорювачів висоти.