До ювілею Криворізького фахового коледжу КAІ ми відкриваємо сторінки літопису, де головною ниткою проходить прізвище, яке за десятиліття стало справжньою легендою. Лазарови — це не просто родина, а єдина в історії закладу династія. Це прізвище давно перетворилося на символ епохи, об’єднавши в контексті коледжу три покоління. Для тисяч авіатехників по всій країні воно стало синонімом безкомпромісної вимогливості, залізної волі та відданого служіння небу.

Фундатор династії: «наш Кацо»

Розповідаючи про життєвий шлях Геннадія та Ірини Лазарових (у заміжжі – Петреченко), неминуче повертаємося до витоків їхньої славетної династії — постаті батька, Батако Касполатовича Лазарова. Це була справді легендарна особистість, справжній титан духу та виховання. Фронтовик, який пройшов криваве пекло Сталінградської битви, він присвятив пів століття Криворізькому авіаційному училищу.

Постать Батако Касполатовича унікальна тим, що він поєднав у собі талант суворого командира та професійного педагога. Його викладацький шлях розпочався ще у 1944 році, коли після важкого поранення він був призначений старшим викладачем військової підготовки в Актюбінську школу пілотів, а у 1945 році цю школу перевели до Кривого Рогу, де Батако продовжив свою викладацьку та командирську діяльність.

Протягом 27 років він очолював 1-шу роту, яка під його керівництвом, як правило, утримувала символ абсолютної першості — перехідний Червоний прапор. Водночас він був викладачем загальновійськових дисциплін, навчаючи курсантів тактиці, вогневій та стройовій підготовці. Цілковита відданість справі перетворила його на живу легенду, чий авторитет тримався на щирій любові вихованців. Саме тому курсантське прізвисько «наш Кацо» (яке згодом стало заголовком до газетної статті про ветерана) випромінювало безмежну повагу та беззаперечне визнання його командирської волі.

Проте вдома вимогливий ротний перетворювався на працелюбного і мудрого батька, який залишав роль «командира» мамі — Галині Лазаровій (у дівоцтві — Безверхій). Вона огортала родину затишком, підтримкою та глибокою мудрістю. Галина також була невід'ємною частиною колективу училища: з 1962 до 1981 року вона працювала спочатку в бібліотеці, а згодом — у диспетчерській навчального відділу коледжу. Саме завдяки роботі батьків Геннадій та Ірина змалку знали кожен куточок закладу, бігаючи в клуб на кіносеанси за 10 копійок. Навіть після виходу на пенсію Галина Лазарова продовжувала допомагати родині, дбаючи про онуків.

Епізод у Бугуруслані

Маловідомою сторінкою життєпису родини є передислокація льотного училища з Кривого Рогу до Бугуруслана в червні 1951 року. Умови там були вкрай важкими: сім’ї розселили в монастирі, де молитовний зал розділили брезентом на окремі житлові сектори та приміщення для службових потреб. За цими тонкими перегородками, що замінювали стіни, одночасно вирував побут родин викладачів та командирів, а також вирішувалися робочі питання училища, тоді як навчальні класи часто облаштовували безпосередньо у тісних монастирських келіях. Через постійний сморід нафтових вишок у дворічного Геннадія зник апетит, і лікар наказав негайно вивозити дитину.

Під час повернення до Кривого Рогу сталася історія, що стала символом відданості Батако Лазарову: маленькому сину Кацо стало вкрай погано, тож один із курсантів побіг за дефіцитним пеніциліном під час зупинки потягу, і щоб локомотив не рушив без товариша, курсанти (в сталінські часи!) сіли на рейки перед ним, демонструючи безмежну вірність своєму командиру.

Геннадій Лазаров: чинники вибору та «швидкі ноги» командира

Вибір Геннадія Борисовича Лазарова на користь авіаційного училища був не просто зміною місця служби, а стратегічним маневром, продиктованим вимогами часу та мудрістю батька. Хоча Геннадій щиро любив свою танкову спеціальність і успішно командував взводом у 17-й гвардійській танковій дивізії, він розглядав кілька різних варіантів подальшої долі.

Серед альтернатив була можливість залишитися в кадрах у своєму полку на капітанській посаді в рембаті, також через спортивні досягнення пропонували стати начальником фізпідготовки полку, та і політична кар’єра була на горизонті: заступник командира із політчастини намагався сватати його на роль секретаря комітету комсомолу полку, обіцяючи швидке просування, проте Лазаров молодший обрав конкретну інженерну роботу замість «політлобства». Пізніше йому пропонували роботу навіть в особливому відділі (щось на кшталт військової контррозвідки)…

Зрештою вирішальним стали слова, ненароком сказані батьком: «А в училище зараз набирають кадрових офіцерів». Згідно із законом 1967 року та рішеннями Міністерства цивільної авіації (МГА), 80% посад на військових циклах мали обіймати саме кадрові офіцери. Живим прикладом успіху на цьому терені став Анатолій Лунгол — колишній курсант Батако Касполатовича, видатний волейболіст зростом 1,85 м, який одним із перших «визначився в кадри» та розпочав службу на військовому циклі.

Геннадій Борисович прийшов до коледжу не лише з офіцерськими погонами, а й із репутацією атлета, яку неможливо було ігнорувати. Його спортивний гарт — призові місця на міських та обласних змаганнях школярів і студентів у бігу на 1500, 3000 та 5000 метрів — став фундаментом його особливого авторитету. У курсантському середовищі ця легкоатлетична слава була найкращою рекомендацією: вихованці напівжартома, але з великою повагою визнавали — від такого командира «не втечеш».

Спорт став для нього не просто захопленням, а інструментом виховання та об'єднання. Геннадій Борисович виявив непересічний організаторський талант: він особисто знав здібності майже кожного курсанта й активно брав участь у формуванні збірних команд разом з викладачами з фізичного виховання. Ця «спортивна дипломатія», що не була прописана в жодній інструкції, дозволяла йому тримати руку на пульсі життя всього закладу. В очах вихованців він був не просто суворим командиром, а й справжнім лідером, за яким хотілося йти.

Нездійснена мрія про Харків та викладацьку трибуну

Шлях Геннадія Борисовича до авіаколеджу був сповнений власних мрій, де центральне місце посідало покликання до викладання.

Це не було просто пасивне бажання — Геннадій Борисович намагався реалізувати свою мрію самотужки. Він обрав близьку йому спеціальність «Аерофотозйомка», оскільки з юності доволі серйозно захоплювався радіотехнікою та фотографією. Він навіть поїхав до Харкова, аби скласти іспити екстерном. На жаль, через те, що на цю форму навчання не набралася необхідна кількість людей, він отримав офіційну відмову.

Подальша доля Геннадія Борисовича в коледжі була визначена його хистом організатора та командира. Коли він пізніше знову порушив питання про перехід на викладацьку роботу перед міністерською комісією, відповідь була безкомпромісною: «Оскільки у вас іде робота з особовим складом, про викладацьку діяльність можете забути». Начальник військового циклу полковник Віталій Єфремов підсумував це рішення своєю фразою: «Хорошого викладача я знайду завжди, а от командира — …». Таким чином, мрія про викладацьку кафедру трансформувалася у багаторічну службу «інженером виховання», де замість кафедри був плац, а замість академічних лекцій — щоденне формування характерів та дисципліни майбутніх авіаторів.

Вплив батька: невидиме наставництво

Відповідаючи на питання про вплив батька, Геннадій Борисович зауважує цікаву деталь: він не пам’ятає, щоб колись прямо радився з Батако Касполатовичем щодо робочих питань. Проте вплив був набагато глибшим — на рівні спостереження та «незримої присутності».