КРАУСС дав мені все. Він став моєю долею.

Іван Ковальчук

В історії кожного закладу є постаті, які стають його «совістю» та непохитним орієнтиром. Для нашого коледжу таким символом став Іван Федотович Ковальчук — «патріарх» викладацького корпусу, людина, чиє ім'я асоціюється із залізною дисципліною, професійною честю та безмежною відданістю авіації. Його життєвий шлях нерозривно пов'язаний із коледжем протягом понад пів століття: від курсанта легендарного КРАУСС ГА до завідувача навчального відділу.

Доля, покликана небом: від курсанта до наставника

Його зв'язок із рідним закладом розпочався у далекому 1962 році. Молодий юнак із Житомирщини, який уже встиг пройти сувору трирічну службу в армії, випадково почув по радіо оголошення про набір до Криворізького авіаційного училища спеціальних служб. Привабила романтика неба. Та й повне державне забезпечення було доречним. Успішно склавши вступні іспити в Києві, він отримав направлення і прибув до Кривого Рогу за два дні до початку занять. Тоді, тулячись на двоярусних ліжках у гуртожитку в очікуванні мандатної комісії (тобто комісії з розподілу за навчальними підрозділами), 23-річний Іван іще не знав, що Кривий Ріг стане його долею на наступні шість десятиліть.

З 1 вересня 1962 року Іван Ковальчук став курсантом радіовідділення. Вчили тоді «очей та вух екіпажу» — фахівців із радіообладнання, без яких жоден літак не знайде своєї навігації відносно землі. Будучи старшим за більшість однокурсників-школярів, яким було лише по 17, Іван Федотович швидко завоював авторитет і з 1963 року став безкомпромісним старшиною легендарної «радійної» 3-ї роти, що налічувала п'ять взводів. Училище було суворо воєнізованим: жорстка дисципліна, підйом, відбій, рух строєм на заняття, а звільнення в місто — лише у вихідні й тільки за умови відсутності двійок. У 1965 році він завершив навчання блискуче — з червоним дипломом.

Далі був Бориспіль, оперативна й романтична робота радистом на пероні Українського управління цивільної авіації. Обслуговувати техніку доводилося в будь-яку погоду: у дощ і люту хуртовину, коли пальці буквально прилипали від морозу до металу. Але серце рвалося назад, до Кривого Рогу. Адже саме тут ще на третьому курсі він зустрів своє кохання — студентку технікуму громадського харчування, що розташовувався на проспекті Поштовому. До речі, познайомилися вони на шляхетних вечорах відпочинку в міському театрі, які училище регулярно організовувало для курсантів під акомпанемент власного естрадного оркестру КРАУССу.

Тож за сприяння тодішнього начальника училища Степана Максимовича Савченкова Іван Федотович отримує офіційне переведення назад до Кривого Рогу – так почався колосальний 54-річний шлях служіння закладу (1966–2020 рр.).

Перші три роки працював лаборантом у радіомонтажній лабораторії, здобуваючи безцінний практичний досвід, а паралельно навчався на заочному відділенні Київського інституту інженерів цивільної авіації. Навчався настільки легко й талановито, що викладачі інституту просили його приймати іспити з радіонавігації у колег-заочників і пропонували аспірантуру. Але Іван Федотович обрав рідний коледж, де згодом перейшов на викладацьку роботу. Спочатку на циклову комісію технічної експлуатації, а згодом — на престижну комісію радіообладнання літаків, головою якої тоді був Олександр Павлович Швед, а згодом очолив сам Іван Федотович.

Не менш знакова сходинка — 70-ті роки, коли за пропозицією начальника училища Шачкова Вадима Олексійовича він працював помічником начальника по роботі з іноземними громадянами, опікуючись майже двома сотнями курсантів з Анголи, Куби, В'єтнаму, Мозамбіку, Мадагаскару. Кожного з них, відірваного від дому, сприймав так близько до серця, що через надмірне емоційне навантаження захворів і змушений був повернутися до суто викладацької та методичної роботи. Багато років Іван Федотович завідував навчальним відділом, де його природний хист, що проявився ще під час служби в армії, допомагав створювати бездоганні, математично вивірені розклади занять.

До речі, наш навчальний заклад свого часу не обмежувався підготовкою кадрів як для внутрішнього радянського гіганта — «Аерофлоту», так і для закордону. Маючи потужний міжнародний статус, КРАУСС став центром перепідготовки на найновішу авіаційну техніку. І ця сторінка в літописі коледжу викликає особливу гордість не тільки у Івана Федотовича, а й загалом. Як помічник начальника коледжу по роботі з іноземними громадянами, тоді він безпосередньо координував та забезпечував високу якість цього процесу.

Географія слухачів вражала: до Кривого Рогу їхали авіатори з країн Варшавського договору, Куби, Єгипту, Іраку. Для викладацького складу це був не просто престиж, а серйозний професійний виклик: «Мені, як викладачеві радіообладнання, пощастило бути в самому центрі цієї міжнародної роботи. Кожна така група вимагала від нас максимальної концентрації та безперервного самовдосконалення, адже за парти часто сідали далеко не новачки.

Бували випадки, які перевіряли викладачів на міцність миттєво. Пригадую, як одного дня керівництво ставить перед фактом: «Завтра приїжджають на збори болгари. Літак Ан-30. Потрібно читати курс по радіовисотоміру РВ-18». А Ан-30 — це специфічна машина, літак для аерофотозйомок.

Часу на довгу підготовку немає. Тобі ввечері видають стос технічної документації, ти за ніч маєш досконально розібратися в усіх нюансах, а вже вранці — заходити в аудиторію. І хто перед тобою? Два слухачі. Але які! Два авіаційні підполковники, кадрові військові з вищою інженерною освітою.

Викладати для такої аудиторії — це зовсім інший рівень відповідальності, ніж працювати зі звичайними курсантами. Військові фахівці з-за кордону мали колосальний досвід, ставили глибокі практичні запитання і вимагали найвищої точності в кожному слові. Це було неймовірно цікаво, приємно і престижно, хоч і тримало у тонусі... Таке спілкування дарувало незабутні враження та неоціненний досвід.

Навантаження в ті роки було колосальним — інколи набігало до 500 годин таких теоретичних і практичних зборів на рік. Звісно, це гідно оплачувалося, але й вимоги до викладачів висувалися екстремальні. Витримати такий ритм і тримати марку міжнародного рівня було під силу лише за однієї умови — якщо ти по-справжньому, віддано любиш свою справу», — згадує Іван Федотович.

Ще однією надзвичайно динамічною сторінкою його діяльності стали щорічні відрядження для розподілу та адаптації випускників в аеропортах по всьому Радянському Союзу. Географія поїздок вражає: Іван Федотович об’їздив країни Прибалтики, Кавказ, Середню Азію, Сибір, Урал і далеку Північ — від Баку й Тбілісі до Тюмені та Магадана, звідки колись летів назад цілих 10 годин на флагмані тогочасного неба — Іл-62. Не залишалися без уваги й більшість летовищ України. Ці масштабні подорожі стали для майстра справжнім авіаційним марафоном, адже йому довелося піднятися в небо на десятках різноманітних типів повітряних суден — від легендарних Ан-2 та «Morava» до пасажирських гігантів Ан-10, Ан-24, Іл-14, Іл-18, Ту-104, Ту-134, Ту-154, Як-40 та Як-42. З кожної такої поїздки Іван Федотович привозив не лише безцінний практичний досвід «живої» роботи Аерофлоту, а й дефіцитне навігаційне обладнання, яке безкоштовно діставав для оновлення навчальних лабораторій училища. Якось під час однієї з робочих поїздок він особисто вийшов на директора Саратовського авіаційного заводу та переконав передати коледжу списаний літак Як-42, врешті-решт, за роки роботи залучив навчального обладнання на суму близько мільйона рублів.

Глибокі знання Івана Федотовича зафіксовані у двох фундаментальних навчальних посібниках «Радионавигационное оборудование самолетов», виданих у московському видавництві «Транспорт» у 1981 та 1991 роках. Оскільки автору тоді видали лише по 10 примірників, у коледжі їх дбайливо копіювали та розмножували власноруч, щоб курсанти мали за чим учитися. Його заслуги відзначені знаками «Відмінник Аерофлоту» (1985), «Ветеран праці» (1986), «Відмінник освіти України» (2002) та «Ветеран НАУ» (2018).

Людина-легенда з феноменальною пам’яттю

Іван Федотович був уособленням «старої школи» — тієї, де слово «дисципліна» писалося з великої літери. Для нього кожен курсант був майбутнім авіатором, за якого він відповідав особисто. Ця відповідальність трансформувалася у безкомпромісну вимогливість: у навчанні Іван Федотович не визнавав жодних «поблажок». Він був переконаний, що в авіації дрібниць не існує, тому вимагав від кожного курсанта максимальної самовіддачі, адже «кількість посадок має дорівнювати кількості злетів».

Тому професіоналізм — це лише одна сторона медалі. Можна бути блискучим теоретиком, але без внутрішнього стрижня, без елементарної людської порядності та відповідальності гріш ціна такому працівникові. Небо не прощає недбалості. «Хтось один пропустить якусь дрібницю — і все. На цьому життя може закінчитися. Це колосальна, неймовірна відповідальність! Будь-яка посадова інструкція, кожен технічний документ чи правило безпеки написані не чорнилом. Вони написані людськими життями. Саме тому в нашій справі безпека завжди була, є і буде понад усе. Так, сучасний світ диктує нові виклики, і виховувати нове покоління фахівців у таких умовах стає дедалі складніше. Але ми не маємо права знижувати планку. Бо там, де починається халатність, закінчується людське життя», — наголошує Іван Федотович.

Про те, яким Іван Федотович був за викладацькою кафедрою, найкраще розповідають його колишні вихованці. Його лекції з дисципліни «Аеронавігаційне забезпечення польотів» на третьому курсі назавжди змінили професійну траєкторію багатьох курсантів, серед яких був і нинішній викладач, заступник начальника коледжу з навчальної роботи – Дмитро Петрович Власенков.

«От про Івана Федотовича — це коли кажуть, що спочатку треба причарувати, а потім викладати, от це про нього, — згадує Д. П. Власенков. — Дисципліна, яку він викладав, стояла дещо осторонь нашої звичної приладової спеціальності, тож це був дотик до зовсім іншого світу — світу навігації, де літак знаходить свій шлях у просторі та торкається смуги у визначеному місці у визначений час. І це була магія».

Ковальчук умів не просто викладати суху теорію, а стимулював майбутніх фахівців мислити глобально, демонструючи колосальну відповідальність їхньої майбутньої професії. У часи, коли платформи YouTube ще не існувало, він приносив на заняття раритетний бабінний магнітофон і вмикав записи перемовин екіпажів перед авіакатастрофами.

«Якось це був запис із військово-транспортного літака, що впав у море, не дотягнувши до злітно-посадкової смуги. П'ять членів екіпажу і, здається, 150 десантників... Вони всі загинули. Тричі прокручував нам цей запис, показуючи, як спокійно, без жодної лайки, військові спілкувалися до останньої секунди... Це справило таке потужне враження, що сфера моїх професійних інтересів зрештою змістилася в бік безпеки польотів та інженерної психології», — ділиться Дмитро Петрович.

В аудиторії Івана Федотовича діяв його власний, прозорий та непохитний «кодекс честі». На першій же парі він озвучував курсантам чітке правило: 100-відсоткове відвідування плюс ідеально вести повний конспект — це гарантована задовільна оцінка («трійка»). При цьому жодні поважні причини — наряди, хвороби чи відпустки — не звільняли від виконання цієї умови. Угода мала бути виконана бездоганно. І свого слова він дотримувався завжди, аргументуючи це тим, що курсант, який не пропустив жодного заняття і все зафіксував, точно володіє базовим рівнем знань.

Він ніколи не запізнювався на пари, завжди особисто відчиняв аудиторію і, попри свій високий статус та адміністративні посади, спочатку пропускав усередину курсантів, а вже потім заходив сам. А якщо адміністративні справи змушували його на кілька хвилин залишити заняття, він потім так щиро й довго вибачався перед юнаками, що ті аж ніяковіли від такої глибокої поваги з боку викладача.

Майстерність Ковальчука виявлялася навіть у дрібницях, які заворожували аудиторію. Він володів феноменальним талантом каліграфії та креслення: малюючи на дошці складні схеми заходу літаків на посадку чи діаграми спрямованості наземних радіомаяків, ніколи не користувався лінійкою, циркулем чи транспортиром — лінії виходили ідеальними, викликаючи щире захоплення курсантів.

Своєрідним символом спадкоємності поколінь став подарунок, який Іван Федотович зробив, ідучи на заслужений відпочинок. Багато років він зберігав свою головну «реліквію» — зразковий курсантський конспект з дисципліни «Радіоелектронне обладнання повітряних суден» минулих років, оформлений настільки бездоганно, що сам викладач орієнтувався на нього під час підготовки до занять. Залишаючи стіни коледжу, цей конспект як найвищу нагороду і знак професійної довіри він передав саме тому ж Дмитру Власенкову.

Душа колективу та майстер слова

Поза аудиторіями Іван Федотович розкривався як надзвичайно компанійська та життєрадісна людина. Він був незмінним тамадою на всіх спільних застіллях та святах колективу. Його тости були не просто словами, а маленькими шедеврами мудрості та гумору, які єднали викладачів різних поколінь.

Опора і надійне плече: за лаштунками навчального відділу

Останній період роботи Івана Федотовича в коледжі став часом великих технологічних змін. Складання розкладу для величезного навчального закладу — це щоденна тонка математика, яка вимагає абсолютної точності. Тримати цей невидимий фронт Патріарху допомагав надійний тил: диспетчери Валентина Захарова та Інна Роздоловська, завідувачка методичного кабінету Марина Кольчак, яку він згадує з особливим теплом, та адміністраторка бази даних Оксана Осадча.

Іван Федотович із теплою усмішкою та притаманною йому самоіронією згадує:

«Я, знаєте, "не дожив" до комп'ютерів — так і не опанував їх на професійному рівні. Але моєю правою рукою, моїм надійним плечем була Оксана Осадча. Вона — феноменальний фахівець, неймовірна розумниця, на яку я міг покластися абсолютно і беззастережно. Це людина, за яку я міг поручитися у будь-яку хвилину, знаючи, що робота буде виконана бездоганно».

Це була дивовижна синергія поколінь: метр, який тримав у пам'яті тисячі нюансів навчального процесу та мав унікальний хист до планування ще з армійських років, і його команда, яка миттєво переносила ці ідеї у цифровий формат.

Кодекс, що залишається з нами

Колеги з теплотою згадують про спільну роботу з Іваном Федотовичем, відзначаючи його феноменальну пам'ять, унікальний підхід до справи та щире бажання допомогти.

Галина Даниліна:

«Іван Федотович був для нас не просто старшим колегою, а живою методичкою з виховання. Саме під його пильним оком ми вдосконалювали власну дисциплінованість та опановували тонку методику контролю за іншими — вчилися бути вимогливими, але справедливими. Його "робочий почерк" — це ідеальний баланс між виправкою командира та мудрістю батька. Його авторитет тримався на безмежній повазі до його особистості».

Марина Кольчак:

«Найтепліші спогади та асоціації з Іваном Федотовичем у мене з того часу, коли я тільки прийшла працювати в коледж. Саме він став моїм наставником і викладачем у роботі стосовно навчально-методичного відділу — це розклади, читання навчальних планів, основні нормативно-правові документи.

І що найцікавіше: родзинка його діяльності полягала в тому, що він обов'язково знав усі навчальні плани. А спеціальності в нас різноманітні, й не тільки авіаційні. Він знав, скільки годин лабораторних робіт, скільки практичних, скільки лекційних... У робочі плани постійно вносили якісь зміни, але він усе це пам'ятав. Феноменально!»

Вікторія Тихоступ:

«Перейняти естафету від такого масштабу особистості, як Іван Федотович — це виклик. Відповідальність у такому разі відчувається як постійний "тихий екзамен", де кожен твій крок мимоволі порівнюють із бездоганним минулим.

Його професійний стиль справді був чимось на кшталт вищого пілотажу: те, що сторонньому оку здавалося хаосом на робочому столі, насправді було живою, динамічною мапою його думок. За цим завжди ховалася залізна логіка. "Методична таємниця", яку він передав як професійний заповіт — це поєднання гострого розуму та непохитних принципів. Це фундаментальна база: залізна дисципліна, безкомпромісна професійність та безумовна відданість справі».

Олена Старча та Альона Кишинівська:

«З особливим трепетом ми згадуємо його ритуали привітань зі святами та днями народження. Іван Федотович завжди готувався до цього творчо: він відшуковував глибинне значення імені іменинника, складав індивідуальні вірші та майстерно римував побажання. Ця піднесеність і неймовірна повага змушували кожного відчувати власну значущість для коледжу. Дивовижно, що цю шляхетну традицію він береже й донині, продовжуючи вітати своїх найближчих колег зі знаменними датами.

Він ніколи не вважав дрібницею вигляд форми чи точність у документах — для нього все мало бути бездоганно. Цікавою рисою його робочого стилю був так званий «хаотичний порядок» на столі. З боку здавалося, що в цьому морі паперів та документів неможливо нічого відшукать, але Іван Федотович мав власну навігацію — він миттєво знаходив потрібний аркуш, ніби знав історію кожного документа напам'ять».

Те, з якою повагою та любов’ю Іван Федотович ставився до колег і курсантів, роками поверталося до нього сторицею. Багатьох надихав його образ поміркованого наставника. Свідченням цього стала щира поетична присвята, яку написала Олена Старча на честь героя нашої статті:

Він педагог і керівник.

І все він міг, за щоб не взявся,

Все знав, неначе він словник,

І підказать всім намагався.

Багато тих, кого він вчив,

Пригадують його як батька.

Читав чи просто говорив...

Завжди підтягнутий — костюм, краватка.

Він мав талант дістати документ,

Який ви щойно попросили

З хаосу на столі в один момент

І лиш йому був той секрет під силу.

Але ж то творчий безлад,

І завжди він міг у ньому розібратись.

Він мав в собі якийсь заряд,

Щоб енергійним завжди залишатись.

Іван Федотич — це все про Вас,

Про те, як ставились Ви до роботи.

Шкода, що швидко сплинув час

І зовсім інші вже у Вас турботи.

Замість епілогу: невидимий зв’язок поколінь

Роки й життєві дороги справді змінили ритм, але Іван Федотович залишив по собі не просто пам'ять чи підручники, а сформовану за 54 роки роботи систему цінностей. З-під його крила вийшла ціла плеяда видатних учнів, які залишилися працювати в стінах коледжу й берегти авіаційні традиції: Геннадій Красноружев, Анатолій Запорожець, Олександр Борисенко, Олександр Темник, Дмитро Власенков, Сергій Ситник та інші.

Сам Патріарх, ідучи на заслужений відпочинок, щемливо перефразував рядки відомої пісні Степана Гіги: «Найбільша вина моя, що я найбільше любив свою роботу». Він завжди починав заняття з життєвих, мотивуючих історій, запалюючи в очах курсантів вогонь і даючи їм розуміння, заради чого вони вчаться.

Якби довелося стиснути весь масштаб особистості Івана Федотовича до трьох слів, які б характеризували його саме як колегу, це були б: фаховість, дисципліна і мудрість. Його головний заповіт нащадкам і молодим колегам, які зараз ведуть пари дистанційно в часи нових викликів, звучить просто, але наче заповідь: «Просто любіть свою справу, отримуйте від неї задоволення — і все інше обов'язково додасться».

Допоки в коледжі викладають його вихованці та зберігаються його конспекти, жива історія нашого закладу триває, тримаючи правильний курс у майбутнє.

Матеріали підготували: Аліна МАРЧЕНКО, Альона ПИВОВАР

У статті використано спогади Дмитра Власенкова, Галини Даниліної, Марини Кольчак, Олени Старчі, Альони Кишинівської, Вікторії Тихоступ, особисті інтерв'ю І. Ф. Ковальчука та архівні матеріали.